Мимовільна
тиша, шепіт річок і водоспадів, вода, що прозоріша за повітря, чарівні хвилі
синіх гір, тихе зоряне небо, повітря, якого вистачає вже на половині вдиху,
надихаючий холодний туман, хвилюючі кілометри, хвилинки страху і дози щастя,
неповторний карпатський колорит, смішні місцеві жителі, спека та холод, — все
це створює враження, наче ти уві сні. Все це Карпати. Коли ти йдеш серед
схилів, то не відчуваєш себе чимось окремим, не відчуваєш себе гостем, ти –
частина цього великого-малого світу, ти частина оточуючого і гори дружньо
прийняли тебе в свої обійми.
Під час цього походу ми не лише наситились гармонією гір, а й пізнали могутні
Карпати у багатьох обличчях: освітлені спекотним сонцем, окроплені щедрим
дощем, затягнуті простирадлом туману.
Ніщо не порівняється зі звуком стада овець в далечі, адже на кожній дзвіночок)
Коли я спершу почула це, то здалось, наче це якась дивна музика, чи відголоси
гуцульського весілля. Напрочуд ніжний переливчастий відгомін гірських чар.
Варто приділити увагу вимові місцевих жителів: на питання: «Чи далеко ще до
тієї гори?», ви можете отримати відповідь: «Да ото отам оно уже, рукою подати»…коротше
кажучи, це кілометрів п’ять,
можете не сумніватись.
Вечорами,
коли нарешті можна було скинути з себе важкий рюкзак, ми розводили вогнище і
дружньо сідали навколо нього до вечері. Знаєте,
коли ви пройшли чималу відстань, коли ви стомлені, коли голодні, то звичайна
рисова каша буде делікатесом)
Не обійшлось й без страшилок на ніч. От послухав про ічнянську чупакабру, про
карпатського монстра з червоними очами, і…надобраніч, а ще традиційно Аня
Яценко побажає: «Приємних кошмариків».
А зранку — сніданок, збори і вперед. На шляху можна зустріти багато інших
туристів й, уявіть, навіть знайомих! Усі одне-одному кажуть щире «Добрий день».
Йдеш далі і от…Віра бачить попереду ведмедя!
В усіх перехопило подих! І таке траплялося.
Цей похід був насичений різними емоціями: від збентеження та відчаю до сміху й
щастя. Всі підтримували одне-одного, допомагали, підіймали настрій, не давали
сумувати й обігрівали фізично і морально. Ступаючи на горизонтальну брущатку
Івано-Франківська, відчуваючи втому у тілі, я йшла й відчувала щастя.
Сподіваюсь, що кожен його відчув і відчує ще не раз. Дякую, ІФОН!
Вінічук Уляна
Похід в гори – це шанс пізнати не тільки
землю, на якій ти живеш, а й більше дізнатися про себе самого. Адже, саме в
таких умовах як найкраще демонструються всі якості людини, такі як
витривалість, сміливість, чуйність, винахідливість та ін. Ти відчуваєш, що
являєшся частинкою певного механізму, який повинен виконати поставлену задачу, і
у випадку, якщо ти дозволиш собі дати слабинку, то зіб’ються всі налаштування і
шлях не буде пройдений. На перший план виходить поняття МИ, а не Я: коли збите
коліно твого товариша турбує тебе не менше, ніж своє, коли його мучить холод і
ти віддаєш свій останній теплий светр, а потім всю ніч цокотиш зубами, але ні
хвилини не жалкуєш про це… З таких от елементарних вчинків і складається
справжня згуртованість і відданість один одному. І тому хочу вас запевнити, що
проклавши уже один такий шлях, після якого починаєш багато розуміти і цінити,
то неодмінно захочеться повторити ці відчуття. Подорожуйте, відчувайте, дихайте,
насолоджуйтесь і любіть життя! Адже воно таке захоплююче і яскраве. Варто
тільки відкрити його для себе.
Тетяна Овчаренко
Коли ти здираєшся на Говерлу, чинячи опір сильному вітру і холодному дощу –
ти не думаєш про красу Карпат, чи про велич найвищої точки України. У голові є
лише мета, якої ти досягнеш, не зважаючи ні на які перешкоди. І нарешті
опинившись на вершині – ти відчуваєш себе переможцем. Ось тоді можна і
помилуватися чарівними краєвидами. Але найзагадковіше
і найпрекрасніше, що може затягнути у чаруючу велич Карпат – це ліси. Йдучи по вузенькій стежці, поміж
високих сосен, ти забуваєш і про важкий рюкзак, і про холод, ти просто ідеш і
уявляєш себе персонажем із якоїсь комп`ютерної гри або учнем Хогвардсу. Блукати там
можна цілу вічність.
Вероніка Давіденко
