Зінченко Олександр (псевдонім - Нортром) Навіщо займатись філософією у ХХІ столітті?

Така постановка питання, на мою думку, є ніби пошуком виправдання для заняття філософією, ніби спробою надати роздумам філософа додаткової важливості або ж навіть "світорятівної необхідності”. Відбувається певна спекуляція людськими цінностями, як то сенс, істина, свобода. Все це є зазделегідь невдячною працею.

         Для будь-якого мислителя має бути єдиний критерій цінності його роздумів — це пошук істини. Якщо він ставить перед собою питання, то в першу чергу має звертати увагу на способи його вирішення, а вже потім замислюватись про його значимість: "навіщо цим займатись”, "кому це потрібно у ХХІ столітті”, або "кому це буде потрібно у ХХІІ столітті”. Саме постановка проблеми і пошук істини має бути головною метою для мислителя.

         Проте, дехто може поцікавитись, а чи дійсно філософія займається пошуком істини? У наш час вона ніби стала вмістилищем питань відповіді на котрі мають розмитий та нечіткий характер, або ж взагалі відсутні. З "любові до мудрості” та пошуку істини вона перетворюється в "любов до свого світогляду” та глибокодумне мовчання...

         За моїми спостереженнями філософія як наука тоне в середовищі плюралізму та релятивізму. Отримавши суспільну псевдо-повагу до думки кожного, ми тим самим відтіснили повагу до істини як такої. Саме такий стан речей я і помічаю: питання залишаються без відповіді, а кожен залишається при своїй "любові до мудрості”.

         Звідси виникає принцип: мислитель має не тільки ставити перед собою проблемні питання, а й чесно шукати на них конкретну відповідь, адже без першого не може існувати друге, а без другого втрачає свій сенс перше. На цьому місці варто згадати слова видатного філософа-екзистенціаліста Альбера Камю: ”Давні філософи міркували набагато більше, ніж читали. Книгодрукування все змінило. Тепер читають більше, ніж роздумують. Замість філософії у нас одні коментарі. Саме це має на увазі Жільсон, коли говорить, що на зміну епохи філософів, які займалися філософією, прийшли професори філософії, що займаються філософами. Дійшло до того, що сьогодні філософський трактат, в якому не посилаються на жодні авторитети, що не підкріплений цитатами і коментарями, ніхто не сприйняв би серйозно”.

         Узагальнивши вищезазначене, можна зробити висновок, що філософ у своїх пошуках істини не мусить обґрунтовувати їх актуальністю чи значимість, бо акцентуючи на цьому увагу він займається зайвою та марною працею. Істина є самоцінною. Також, він не мусить тішитись лише самою постановкою питання, приміряючи на себе образ статуї "Мислитель”. Філософ має рухатись до істини, він має прагнути надавати відповіді.