З початком нового навчального року відбулися кілька подій, пов’язаних із «Глобусом», які викликали гарячу дискусію і реакцію усіх зацікавлених осіб. Дебати – виражені як у статтях в «Глобусі», так і в неофіційній суперечці – розгорнулися не на жарт, і зачепили широкий пласт проблем як етичних (щодо поведінки і висловів окремих дописувачів, інтерв’ю Діми Вергуна чи акторів славного шведінгу «Володар перстнів»), так і естетичних (щодо культурно-естетичної політики редакції). Спочатку ми думали стриматися від участі в цьому, все-таки це партикулярна проблема нової редакції «Глобуса» на чолі з Олею Гончар, але потім події стали розгортатися так, що не висловитися з приводу того, яким має бути Глобус, яка політика головного редактора і чи дійсно у правильному напрямку розвивається газета – стало неможливим. Адже «Глобус» - це історія, і історія в тому числі і нашого покоління «піонерів революції», які вже випустилися. І не втрутитися в суперечку щодо долі «Глобуса» неможливо – це буде зрадою, якщо ми будемо мовчати і дивитися.
Спостерігаючи за дебатами, одразу можна вказати на те, що це не лише суперечка з приводу якихось окремих ляпів. Це – суперечка поколінь і принципів. Більше того, складається враження, що ця суперечка кимось ззовні формується.
Питання, ким і навіщо – краще лишити без відповіді (sapienti sat, мудрому вистачить), але втручання будь-яких зовнішніх сил у внутрішні справи журналістської творчості є принаймні недемократичним. І це перший момент, який хотілося би зазначити в самому початку тексту: «Глобус» був і лишається студентською ініціативою, апріорі непідлеглою жодних адміністративним примусам. Зрештою, це є право студентів вільно виражати свою думку і критикувати все, що їм здається несправедливим. Відповісти ж на критику теж можна – але на шпальтах газети, а не в кулуарних інтригах.У чому ж полягає головна проблема? Ця проблема вічна як світ – це питання, наскільки можлива свобода слова? Наскільки митець може заглибитися у реальність, наскільки він повинен обмежувати свою творчість деякими етичними рамками? І чи взагалі має він це робити?
Редакції закинули два обвинувачення.
Перше стосувалося мови і цензури текстів. Приводом стала відсутність мовної цензури у інтерв’ю Вергуна. Якимось чином це поєдналося із шведінгом і образом в ньому Павла Селіванова. Критика заявила, що газета повинна модерувати повідомлення і принаймні цензурувати висловлювання. Часткове зауваження вилилося в полеміку: чи можна показувати розпиття спиртного в шведінгу, а лайливі вислови в газеті? Критика наполягла на тому, щоб вони «причепурювалися». При всій повазі до вимог моральності і естетичності, у мене як у стороннього спостерігача виникло питання ширше: чому журналіст має «причепурювати» дійсність? Адже писати, що в нас ідеальний світ і всі схожі на квітчастих метеликів принаймні нечесно. Не бажаю когось образити, але сила красного письменства ще з доби класичної російської літератури (Тургенєв, Достоєвський, Некрасов) та нашого ж таки патрона Драгоманова – у безкомпромісному викритті вад життя, якими б вони не були. М. Драгоманов присвятив багато своїх праць («Література великоруська, російська, українська і галицька», «Переднє слово до Громади», «Австро-руські спомини» тощо) вихованню реалістичного напрямку в літературі і боротьбі за свободу слова описати всі ті вади, які реально притаманні якійсь громаді. Якщо в громаді хтось п’є, чи лається, то чого це приховувати?
Звертаючись до шляхетного прагнення очистити репутації Дмитра Вергуна, то хотів би наголосити, що для його репутації його інтерв’ю не є шкідливим. Діма щиро і відверто описав, у притаманних йому термінах і зворотах, своє бачення проблем, при цьому поодинокі різкі вислови тільки додали його мовленню емоційності і живості. У критичній статті Наталі Ляшенко правильно мовиться: «за поверхневими, простими, дещо грубуватими фразами у Діми завжди криється красномовний підтекст». Але чому ж тоді «душевний, щирий Діма перетворився на грубого цинічного Дмитра»? У мене, наприклад, у свідомості постав образ Подервянського, який теж не гидує «висловами» - і це не заважає йому вважатися класиком літератури. Зрештою, тут питання має ставитися ширше – проблема не в тому, чи має право газета друкувати такі вирази, навіть не в свободі слова, а в можливому лицемірстві, яке може вирости із такої «моральної» настанови цензури. Коли людина бридливо морщиться від чийогось міцного слівця (до речі у Діми вони дуже м’які), але на ділі чинить таке, що ці слова тьмяніють перед її ділами.
На жаль, так бувало в історії, що найбільші «озоронці суспільної моральності» на ділі були не зовсім моральними, і не гребували неморальними засобами, щоб усунути своїх опонентів. Не хотілось би, щоб так сталося в нашому Інституті, а ще більше – щоб ханжеська мораль прикрашати реальність стала нормою. Від такої брехні нікому краще не буде, а повага до газети впаде остаточно.
До речі, зі сторони так і незрозуміло, чому до питання про Дмитра прив’язали питання про шведінг і Селіванова. Із критичних статей постає враження, що шведінг і образ Павла Селіванова – витвір редакції «Глобуса» і особисто головного редактора. По-перше, це не має жодних підстав, оскільки шведінг не є починанням «Глобусу». По-друге, хотілося би почути чиєсь спростування місця алкоголю у фільмі, враховуючи реальність алкоголю в житті немалої кількості студентів ІФОНу. Невже пропорція не дотримана? Невже алкоголю в житті Інституту немає? Чи як пояснити такий протест «общества трезвости»? Не бажаючи ніскільки скомпрометувати Павла, зі сторони бачиться одне – що Павло є тим, ким він є, і «Понять і простіть» - прекрасне формулювання його реальності. А боротьба з алкоголем має починатися не в якості критики журналіста за те, що він показав, а в якості усунення реальної проблеми.
Другий компонент критики стосувався самої концепції редакції «Глобуса», його трансформації з газети в журнал, місця в ньому студентської творчості і інформаційних повідомлень. У своїй статті Н.Ляшенко зазначає: «Журнал – це періодичне видання, яке виходить рідше, ніж газета, має нижчий рівень оперативної обробки інформації та претендує на більш ґрунтовний розгляд подій. Окрім того, журнал може існувати в електронному вигляді на сайтах, що було успішно впроваджено новим редактором. Це забезпечило можливість доступу до «Глобусу» ширшої аудиторії. Але разом з тим журнал передбачає і якусь апріорну несуттєвість та недоречну епатажність». Яким чином в одному тексті логічно поєднуються «більш ґрунтовний розгляд» і «апріорна несуттєвість»? Це суперечність у термінах! Якщо «Глобус» перетворюється з газети в журнал – великої різниці в принципі не помітно – то журнал дійсно має «ґрунтовніше розглядати ситуацію», містити ґрунтовні критичні статті, полемічні матеріали. Що мала на увазі критик під «апріорною несуттєвістю», і як вона це поєднується із «ґрунтовністю», тобто суттєвістю – мені зі сторони незрозуміло.
З іншого боку, пропозиція змінити назву на підставі жанрової трансформації мені здається дивною. Навіщо? Щоб розмежувати «Глобус» доби Русакова і «Глобус» епохи Гончар? Саме в такій диспозиції постає проблема, особливо якщо пригадати як нелегко передавався «Глобус», що півроку не було його випуску. Але про це хай краще розповість сама редактор, коли забажає, а мене зі сторони найбільше цікавить, яким контентом має бути заповнений «Глобус». Тут критики розходяться у поглядах: одні вважають, що журнал має бути змістовним і ґрунтовним, але в той же час вимагають, щоб він не був елітарним, щоб він містив багато спільної цікавої інформації, другі критикують «Глобус» за перетворення його на звітно-інформаційний бюлетень, закидають «Глобусу», що «на сьогодні газета втрачає елемент творчості, на зміну художнім надбанням та есе пишуться звіти по роботі студентської ради та профспілкового комітету, суха фіксація подій, і газета із культурно-інформаційного вісника перетворюється на звичайний щомісячний звіт у газету, але й в газеті повинно бути більше цікавих публікацій і компромативних досліджень».
Спробую відповісти на ці обидва закиди. Зі сторони не справляється враження, що «Глобус» став «щомісячним звітом». Достатньо поглянути на історію (жаль, немає під рукою підбірки номерів «Глобусу»), що номери із перенасиченням звітно-інформаційним контентом були і у «русаковському» «Глобусі» - тобто твердження, що в новому «Глобусі» дуже багато «звітності» на відміну від старого – безпідставне. Навпаки, Н.Ляшенко справедливо відзначає «поява нових рубрик на кшталт опитувань, спецвипуски для абітурієнтів, сульчан і сульчанок, інтерв’ю студентів». Може, для когось розповіді про відпочинок у «Сулі» є «звітом», чи інтерв’ю зі студентами? Принаймні, якщо до «звітних» матеріалів віднести розповіді про події в інституті, вони займають не більше 20% об’єму. Прекрасні статті Юнната, Туренка – вони стали чудовим внеском у історію газети. Єдине, що трохи мене збентежило – це велика кількість повчань студентам, про що писала і Н. Ляшенко.
Питання про співвідношення есе і новин – старе питання «Глобусу», і якщо мені не зраджує пам'ять, ще шановний редактор Руся хотів перенести акцент саме на інформаційну частину. Окрім цього, наявність студентської творчості і есе, яка була так широко представлена на самому початку історії «Глобуса», цілковито належить від волі самих авторів, які могли би представити у редакцію свої есе і творчість. Мене дуже цікавить, чи поступали такі матеріали? Чи їх не надрукували? Чи той критик, який вимагає «есе і творчість – в студію!», багато представив власної екзистенційної, літературної творчості? Пригадуючи вже 7-літню історію «Глобусу», я пам’ятаю постійні проблеми редакторів зі збором матеріалів, який «творчі» студенти чомусь дуже мало поставляли. В листопаді цього 2011 року проводився конкурс есе з філософії – чи багато людей туди подали матеріали? Станом на 18 листопада – лише три! Хотілося б спитати критиків, про що це свідчить і до чого тут редакція «Глобусу»? На жаль, наше студентство в літературно-творчому плані не надто активне, за висловом класика, «в мене так багато, так багато геніальних ідей, та я просто геній! – от тільки ніяк сісти написати їх не можу!».
Далі один з критиків проголосив таку фразу: «Ми студенти філософського факультету, нам необхідно творити, вести філософські дискусії, формувати ідеї і доносити їх в маси. Поєднання філософів, культурологів, дизайнерів – це ж фонтан енергії. Нині можна створити хоча б декілька літературних конкурсів, або ж спільних культурних проектів, наприклад, конкурс на краще есе про філософів античності, середньовіччі і т.д чи вірш по систематизації і освітленню основних ідей будь-якого культурного діяча, актора, режисера. Ідеї є, завзятість також, а стимул, якого зараз всім не вистачає, можливо знайти лише у праці та у власній самореалізації». Лишається тільки підписатися під цим закликом. Тільки чогось пригадується ситуація, в якій опинився М. Драгоманов у 1875 р., на пості редактора «Київського телеграфу», коли найбільш його критикували і пропонували створити нову газету ті, хто ніколи навіть замітки не написав до газети. Хочеться сказати тільки: «створюйте! Кого ж ви чекаєте?». Але до чого тут «погана» редакція? Хіба це вона не допускає статей? Чи вона не дає слова студентам? Чи, може, самі студенти нічого не пишуть, окрім критики? А де ж їхня власна літературна творчість, їхні напрацювання, їхні есе?
Підсумовуючи, хотів би вибачитися перед тими, кого б міг образити. Всі ці питання вказують на головну проблему – наскільки література і журналістика зокрема має бути етичною? Точніше – що значить «моральна» література? Коли вона моральна – коли вона описує дійсність так як є, і вказує на її вади, чи коли вона говорить про ідеальні образи, прикрашуючи дійсність, і тим самим каже неправду?
Володимир Волковський
Немає коментарів:
Дописати коментар