Есеї - Єлизавета Христенко "Нові черевики"

Мої нові черевики шаркали по старих дошках, що були колись новою паркетною підлогою в моєму старому будинку. Я застигав у напрузі щораз, коли шум  моїх кроків голоснішав, та озирався навколо. Я все ще думав, що хтось може зайти в цей занедбаний будинок. Чому я сюди прийшов? Тому що втомився від людської безглуздості. Я не той, хто може легко викинути це з голови. Забравшись у кут моєї колишньої кімнати, я сів і закрив очі. Мені уявлялося, що все те, що недавно відбулося,–  сон, що я нічого ніколи  не бачив. Ніколи. Серце поступово сповільнювало свій ритм, і я нарешті відчув свіжість повітря. Стало прохолодно, вітер пробивався крізь забиті дошками віконні дірки. Мої губи невиразно наспівували давно забуту  пісню. А я починав плакати.

Ви знаєте, я зовсім не втомився від самотності. Може, тільки трохи хочеться втіхи. Але де її знайти, якщо люди один одному висловлюють тільки вигідні їм на даний момент почуття? І хіба я саме цього прагну? Душа тепліє на останках минулого, безжалісного минулого.  

Іноді мені здається, що ми вміємо згадувати тільки для того, щоб пам'ятати свої упущені шанси й невирішені питання. Хіба ми так часто згадуємо свої удачі? Ми частіше залазимо в хащу наших лих, минулих та несправних лих. Я хто? Я лише ланка ланцюга невдалих експериментів людства? Навряд. Це людство – ланка моїх невдалих експериментів. Я чесно намагався його виправити.

Але марно. Усі мої спроби перетворилися в попіл під ногами дурості й неуцтва. А я хто? Я намагаюся визначити себе як розум, але людський загал мене боїться. Адже Ґете навряд чи в цьому помилився.

Дивно намагатися вималювати наше майбутнє. На думку приходить тільки вогонь.

Людська безпорадність. Моя безпорадність. Живуть же якось люди без допомоги, от і я як-небудь переб'юся. Не завжди  волоктися ж на плечах інших.

Усе життя прожити в інших життях. От те, що я називаю своїм існуванням. Сяду в акваріум і заспіваю, а риби мовчки пропливають, і жодна не скаже, що я фальшивлю. Лицемірки. І поки я співаю в акваріумі, моє волосся розвівається, начебто я їду в кабріолеті, а потім зауважую, що акваріум рухається, але риби все мовчать.

Проїжджаю крізь ліс і помічаю, що по мені повзе павук. Або я дуже схожа на дерево, або  я їм і стала. Так і є, тепер я – сосна звичайна, а павук уже шукає, де б йому сплести павутину. Риби дивуються, але жодна з них поки що не сказала, що я фальшивлю. Павук плете павутину, вплітає мої волосинки, мені починає здаватися, що я сиджу в перукарні. Моє волосся чеше струнка дівчина, пасмо за пасмом, рибам нудно, вони пропливають із одного кінця до іншого. Я засинаю, але усе ще співаю. Мій голос все більш фальшивий, а риби все більш незадоволені. І от, нарешті, одна з них крикнула вслід моїй свідомості, що починала потроху танути:

- Не спи….

Далі я не запам'ятала...