Юліана Дмитришина, роздуми про підсвідомі мотивації наших вчинків

Підсвідомі мотивації наших вчинків

Починаючи здалеку, я змушена визнати той факт, що людина, в переважній своїй

більшості вже таки тварина – суспільна.  І що цікаво, чим менше ми визнаємо таку свою особливість, тим більше ми знаходимось в частковій залежності як від загальної думки і від суспільства взагалі, так і від відношення до кожної конкретної особини. Люди, котрі намагаються цей момент заперечити, насправді ще більш залежні від «інших», аніж ті, котрі визнають, що не могли б прожити без соціуму.

Тим не менш, хочемо ми того, чи ні, але ми живемо, як мінімум,  в колективі, де кожнен, або переважно кожен, вважає себе «Індивідуальністю», «Особистістю» , 

«з оригінальними, новими та неповторними переконаннями, думками та світоглядом». Людина може бунтувати, заперечувати конформістичі  догми, виявляти будь -які форми протесту, не погоджуючись із воїм становищем. Але в кінці кінців, якщо ви не надумаєте переїхати на безлюдний острів або покінчити життя самогубством, вам доведеться зрозуміти, прийняти та перейняти морально-етичні норми поведінки індивіда в суспільстві, здобути свій певний соціальний статус та взаємодіяти з іншими представниками людської раси. 

Так ось, від чого, власне, і залежить ця співпраця?

- Зрозуміло, що від таких характерних для кожної людини – характеру, поведінки та вчинків.

 І саме на людських вчинках хотілось би зосередитись цього разу найбільше. 

Отже, людина – істота розумна, тобто, вона зажди (або майже завжди) думає перед тим, як щось зробити.

Тобто, у будь-якому нашому вчинку, дії та реакції на дію присутній певний чинник, тобто Мотивація дії. 

Яка ж для людини найкраща мотивація вчинку?

– Звісно ж -  це її власна вигода.

І я маю підстави стверджувати, що абсолютна більшість людських вчинків по відношення до всього все ж таки ґрунтується саме на власній вигоді. З цим не важко погодитись, якщо говорити, наприклад, про мотивацію людської праці. Людина працює, бо їй за це платять і це зрозуміло, нормально і нічого цинічного, жорстокого і неприйнятного в цьому не має.

Але, якщо піти далі, у сферу людських почуттів.

Чи можемо ми застосувати фактор людської вигоди і тут? 

Коли здавалось би корисливість вчинків відходить на задній план, поступаючись любові, дружбі, симпатії, благочинності, вірі, гуманності та іншим благородним людським якостям. На перший погляд, це твердження здається абсурдним, але якщо задуматись, чим мотивуємо ми будь-який вчинок по відношенню до коханої людини (навіть, якщо він стосується виключно задоволення ЇЇ власного блага)? Здається, що ми даруємо, віддаємо частину власних емоції і робимо добре інший людині, тобто фактор виключно ґрунтується на підставі «допомогти ближньому», але навіть коли ми ділимось з кимось, ми, в першу чергу, задовільняєм чергове своє бажання, де ключове слово є саме «СВОЄ»! Тому що НАМ стає краще від того, що ми любимо, допомагаємо, даруємо тепло. Не без того, що це приносить користь ще комусь, але в першу чергу – егоїстичне міркування про потреби свого «Я». Більшість стосунків та відношень між Я та Інші ми можемо цинічно розділити на корисні для індивіда і не дуже. При чому, очевидним є той факт, що людина буде робити саме те, що вигідно їй. Коли людина задовольнила всі свої найнеобхідніші потреби, і прагне до чогось вищого, вона відчуває в собі сили і бажання поділитися собою ще з кимось, тобто знову ж таки поділитися СОБОЮ.
Тобто,  люди, спілкуючись, крім того, що дістають певну інформацію про свого співбесідника, ще також дізнаються щось нове і про себе: про свої міркування щодо теми розмови, які прийшли саме у процесі спілкування, щодо реакції на переконання інших людей и прийняття або заперечення їх тверджень. Коли люди - друзі, в них теж стосунки ґрунтуються саме на принципі «віддавати-приймати-відповідати». 

Тобто, ми товаришуємо  деякою мірою також заради власної користі. Друг вислухає, допоможе,дасть пораду, АЛЕ, і ти в свою чергу зобов’язаній будеш відповісти йому взаємністью, коли в нього буде потреба.

В іншому випадку, ці стосунки між двома не можна буде назвати дружбою, а лише якимось одностороннім рухом, який рано чи пізно закінчиться.

Тобто, навіть, коли людина нам не байдужа, коли це наш друг, і ми жертвуємо багато чим, аби йому допомогти,ми усвідомлено або підсвідомо розуміємо, що  цей сьогоднішній вчинок принесе НАМ користь в майбутньому. 

І щодо «жертвування», у Бернарда Шоу є дуже цікава фраза з цього питання :

«Якщо ви починаєте з самопожертви заради тих, кого любите, то закінчите ненавистю до тих, кому принесли себе в жертву». Тобто, навіть в цьому контексті, ми розуміємо, що людина, по свої природі та інстинктам, як мінімум, схильна до егоїстичної мотивації своїх вчинків. Якщо людина стане безкорисно жертвувати заради когось, але не буде отримувати стільки ж , а то і більше взамін, то в кінці кінців, вона розчарується в своїй корисності для іншої людини і зрозуміє, що вона свідомо дозволяє себе використовувати. А це,зрозуміло, нікому не приємно! Так от, якщо всі попередні тези ми ще можемо  сприйняти, то найбільш дивним є той факт, що незважаючи на усвідомлення корисності всіх своїх вчинків, прагматичного відношення до оточуючих людей, цинічного прорахування своєї вигоди, більшість людей все ж таки боїться визнати вголос цю характерну для кожного особливість. Ми боїмось видаватися занадто цинічними, холодними, розсудливими та жорстокими,нам більше подобається прикривати мотиви своїх дій таким гарними словами як: « ..а тому що люблю», «ціную», «вірю», «.. мені шкода..» і т.д.

Але навіщо? Яка користь нам з того, що ми обдурюємо самих себе, оточуючих,близьких нам людей? Чому люди просто не можуть визнати правду? Невже так страшно і погано бути цинічним, злим і прагматичним?

На ці питання, мабуть, кожен відповість індивідуально для самого себе, а нам,

як соціуму лише залишається сподіватися на те, що можливо ще не все втрачено, і нам керує щось вище, аніж холодний розум.  Лише сподіватися.

Юліана Дмитришина