Олександр Іванович Зозуля "Ти будеш жити, поки живе цуценя…"

Ти будеш жити, поки живе цуценя…

Частина 1 « Пробудження»

Всі ми рано чи пізно помираємо.

Ця історія про життя після смерті.

***

Темнота. Нічого не бачу. Холод. Я у ліжку? Я лежу в ліжку? Але ще декілька секунд тому я був у… де я був? ЛІЖКО? Чому я тут? Треба прокинутися. Я бачу. Я мислю. Я є.

Але де я?

Мені холодно. Ковдра зігріє мене. Стоп. Чому я у кальсонах?  Зима…

Треба зрозуміти, де я?

Так, все по-порядку. Я… не пам’ятаю. Я працював… неважливо…я кохав?, – не пригадую. Чому?, – де моя пам'ять?

-          О, дивись новенький очухався. З прибуттям. Як ся маєш?

            Хто це? Чому він говорить до мене? Чого він хоче? Треба щось сказати?

-          Вибачте пане…

-          Ти що з глузду з’їхав? Який я тобі пан. Я тобі - ТОВАРИШ Петров.

-          Приємно. Мене звати…

ЯК МЕНЕ ЗВАТИ?

-          Олександр Іванович Зозуля. Народився тисяча дев’ятсот… хоча це не цікаво.

-          Ні ні! Продовжуйте.

-          Не цікаво, тобі вже напевно коли ти народився!

-          Ви про що!

-          По-перше, на «ти»! Ти що геть сказився. А якщо Вони почують??? Ти хоч уявляєш,               що за кіпіш тут почнеться!

-          Вони?

-          Не перебивай! По-друге, ти помер!

Я раптом відчув як пальці моїх ніг перетворилися на брилу льоду, голова на шмат

напівфабрикату. Руки наливаються свинцем, в очах темніє… я впав.

-          Агов! Ти живий? ОЙ! Що я сказав. Звичайно ні. Як ти можеш бути живим? Ти мрець!

***

Над моїм вухом постійно хтось говорив, мені це заважало, я вирішив встати. Підвівся, побачивши біля себе обличчя людини, трохи злякався, але, отямившись,  помітив, що це худорлява, висока людина, чоловічої статі. Волосся, як на мене, росло досить дивно. З країв було кучеряве, сиве, а на тім’ї - лисина. Цей чоловік був одягнутий у прості, на «той час», спортивні штани та майку білого кольору. Зверху цієї, простої холостяцької одежини, була незрозуміла сорочка, досить дивного кольору. Зверху зелена, знизу жовта. Він дивився на мене таким радісним виразом обличчя, що мені аж якось стало легше на душі. Але раптом він наблизився, і світло впало на його обличчя, воно було живе, це факт, він був живий, теж безперечно факт, але його очі! Очі  були нормальні, здається карі, але пусті, так і є, вони пусті всередині. Що за чортівня?

-          Чаю будеш?

-          Чччаю?

-          Ну вибачай, кави тут нема!

Я не знаю що сказати. Треба щось відповісти, бо так не ввічливо.

-          Дві ложечки цукру, будьте ласкаві!

-          Дві? ЛОЖЕЧКИ? І знову ти за своє. Слухай, Сашко.

-          Краще Олександр.

-          Ніяк не звикнеш? Ну добре. Потім сам до мене будеш на «ти». Ну добре, сідай.  Зараз будемо говорити….

Далі буде…